Мій блог
vkaspruk
Мій ще один блог

http://viktorkaspruk.wordpress.com/

До чого може призвести «китайське відродження»?
vkaspruk
Віктор Каспрук


Новий президент Китаю Сі Цзіньпін, як переконують його виступи в останні тижні, готується до «китайського відродження» і відновлення «гідного місця Китаю у світі». «Китайська мрія» та «китайське відродження» мають шанс стати поняттями ледь не тотожними горбачовській перебудові.

ЯЯЯЯЯЯ КИТАЙСЬКЕ ВІДІ хоча у нову роль президента Китаю Сі Цзіньпін почав вживатися буквально кілька днів тому, однак інші дві високі посади – генерального секретаря Компартії та головнокомандувача збройними силами Китаю, він перебрав ще у листопаді 2012 року.

Власне, немає нічого поганого у бажанні бути великою державою, але це може спричинити незручності для решти світу, особливо для сусідніх із Піднебесною країн. Заявляючи про велике минуле, новий президент Сі Цзіньпін починає готувати сценарій для наступної фази реформ, знаходячи у поєднанні комунізму з націоналізмом непереборний інгредієнт реалізації його зусиль з активізації китайського народу.

Втім, «китайська мрія» – це не мрія китайського народу, яка вільно сформульована ним. Вона має формулюватися придворними аналітиками від імені Сі Цзіньпіна і Комуністичної партії Китаю (КПК). І, як і раніше, комуністи вирішуватимуть усе самі, лише прикриваючи свої остаточні рішення іменем народу.

Це не мрія про автомобілі чи високі зарплати, а мрія про новий соціальний порядок, за якого кожен чоловік і кожна жінка повинні мати шанс на те кар’єрне зростання, на яке вони здатні відповідно до своїх природних здібностей.

Читайте також: Індія програє у змаганні з Китаєм

Водночас це і мрія про вирішення проблем Китаю. Й вона слугуватиме для мобілізації населення, при цьому згуртовуючи громадськість навколо економічного і політичного порядку денного нової адміністрації.

Пекіну потрібна мобілізація населення у той час, коли Китай після остаточної зміни керівництва готується зайняти більш агресивну позицію на міжнародній арені. Усе це накладається на територіальні претензії у Південно-Китайському морі. І світову спільноту мало б насторожити висловлювання президента Сі Цзіньпіна з приводу того, що Китай ніколи не піде на компроміси щодо своїх інтересів безпеки.

Ніби повторюючи слова президента Сі Цзіньпіна, але у більш войовничій формі, політкомісар Академії військових наук генерал-лейтенант Лю Юань (син колишнього китайського лідера Лю Шаоци) заявив: «Сполучені Штати та Японія побоюються, що Китай наздоганяє їх, і тому вдаються до всіх можливих засобів для того, щоб придушити розвиток Китаю».

Проте, хоч би як це звучало парадоксально, найбільшою проблемою для Пекіна наразі є питання того, як би не стати жертвою власного успіху. Оскільки, попри жорстке комуністичне правління всередині країни та неоднозначні контури закордонної дипломатії, багато що зрештою залежатиме від того, чи будуть задоволені очкування китайського народу.

Маючи ці великі очікування, як із боку міжнародного співтовариства, так і всередині країни, Пекін нині стикається зі значно складнішими викликами, ніж Ден Сяопін, який отримав китайське суспільство у спадок після Культурної революції.

А в морському протистоянні між Китаєм і Японією, що триває, обидва лідери наштовхуються на проблеми зовнішньополітичного порядку, котрі відображають очікування їхніх народів.

Читайте також: Китай випробовує японське й американське терпіння

Крім того, китайський середній клас нині становить приблизно 300 млн людей і за своїм розміром майже наздоганяє за чисельністю населення США. І ця частина суспільства вимагатиме більше інформації про те, що відбувається в пекінських зовнішньополітичних колах.

Суспільні настрої після останнього ядерного випробування Північної Кореї свідчать, що відносини китайських лідерів з КНДР мають складатися так, щоб вони приводили до можливості більш активно і вимогливо стримувати північнокорейську політичну владу від непродуманих агресивних кроків.

Для того щоб зрозуміти, що відбувається в Китаї, варто усвідомити, що Сі Цзіньпін, як і інші лідери Китаю на будь-якому рівні, залежні від колективної волі Комуністичної партії, хоча нібито формально і контролюють КПК і її апарат.

Комуністична еліта накопичила величезні особисті багатства, функціонуючи у рамках цього режиму, й у неї не буде жодних шансів на виживання, якщо політичний режим різко зміниться. А ідеологія для неї, як і для всіх інших подібних правлячих еліт, є лише надійним інструментом для утримання у своїх руках абсолютної влади.

До цього можна додати, що нинішній Китай став ілюстрацією до тези Карла Маркса щодо класової боротьби між правлячою елітою (попри те, що вона формально є комуністичною) і робітничим класом. На китайському прикладі марксизм наочно і ґрунтовно демонструє, як правляча еліта вибиває собі з під ніг головні основи, на яких завжди трималася будь-яка тоталітарна комуністична влада.

Варто звернути увагу і на той факт, що однією із вагомих причин розпаду радянської імперії під назвою СРСР, стало кричуще порушення законів економіки. І те, що політичним елітам в Китаї вдалося зберегти комуністичну систему, стало можливим лише за умови, що влада негласно, тихо і частково ввела ці закони.

Політична наука й економічні теорії є лише відображенням того, як реально нині функціонує суспільство. А для зручності політики і фінансисти можуть називати китайську систему марксистсько-ленінським соціалізмом чи капіталізмом.

Але байдуже, яку назву ця система має. Бо кінцевою метою політики чи економіки має бути те, як живуть люди у тій чи іншій країні.

У Китаї шляхом змішування комуністичних ідей з капіталістичними підходами в економіці, корупцією в політиці, військовою дисципліною в Комуністичній партії і насаджуванням ідеології, в яку вже мало хто вірить, було створено систему, котра тримається на «штиках» страху.

Хоча навряд чи цей ресурс страху китайському керівництву вдасться використовувати так довго, як би йому цього хотілося.

Також китайська система зіштовхується з протидією з боку Сполучених Штатів, для яких сила передбачуваної загрози з боку Комуністичної партії Китаю вимірюється кількістю коштів, витрачених для протидії цій загрозі.

І коли фінансування військової протидії Китаю, завдяки зусиллям військового істеблішменту США стрімко зростає, однак ще є значно меншим, аніж суми, витрачені китайськими лідерами для придушення інакомислення всередині країни і, так званої, внутрішньої підривної діяльності.

У Китаї дедалі частіше спалахують масові протести. Починаючи від страйків і заворушень і завершуючи протестами проти конфіскації приватної власності, корупції в ешелонах влади та відсутності засобів правового захисту. А також відсутності свободи слова і вільного поширення інформації, які, попри включення цих понять до китайської конституції, режим вважає некорисними для китайського народу.

Однак із поширенням у Китаї інтернету, Twitter та використанням населенням країни соціальних мереж зовнішня інформація стає все більше доступною для звичайного китайця, який починає усвідомлювати цінність громадянського суспільства і дотримання прав людини.

Звідси і намагання китайського уряду заблокувати доступ пересічним китайським громадянам до сайтів NewYorkTimes, WallStreetJournal, BloombergNews та інших популярних засобів масової інформації. Ці спроби є відчайдушними заходами, які мають перекрити джерела нецензурованої інформації, які розмивають монополію КПК на інформування про те, що відбувається у Китаї та світі.

Президент Сі Цзіньпін після вступу на свою посаду не може не задуматися над тим, що система, яку створив свого часу Ден Сяопін, не може функціонувати безперебійно вічно. І питання у тому, чи розуміє китайський лідер, що нині для його країни дуже швидко може настати критичний момент, за якого розкручений маховик економічного зростання почне пробуксовувати.

Адже під час свого вдалого експерименту Ден Сяопіну вдалося успішно реалізувати значно покращений, творчо переосмислений і адаптований до вимог китайського життя варіант запущеної Лєніним нової економічної політики, відомої під назвою НЕП. Тобто поєднання класичних комуністичних догм і всесилля правлячої партії в тоталітарній державі з прагматичною лібералізацією економіки.

Між тим, сам Сі Цзіньпін пояснює розпад Радянського Союзу не його політичними, економічними чи військовими невдачами, а втратою ідеалів і дисципліни. І цей його посил слід сприймати однозначно. Він буде непохитним у дотриманні китайцями «дисципліни» так само, як Ден Сяопін був непохитним у «наведенні порядку» на площі Тяньаньмень.

Цей його «силовий націоналізм» є нічим іншим, як листом з японської довоєнної мілітаристської книги з доданим до цього елементами марксизму-лєнінізму. Але він може служити надійним відволіканням уваги в разі настання у більш ніж мільярдному Китаї економічної чи політичної кризи.

Вочевидь, Сі Цзіньпін постане перед дуже нелегким вибором. І невідомо, чи захоче або чи зможе він подолати опір тих ідеологічних фанатиків, які вперто переконані, що економічний і соціальний розвиток можливий лише за умови неухильного дотримання заяложених догм комуністичної політичної ідеології.

Якщо ж новий президент Китаю націлюватиме свої зусилля на підняття економіки країни, можна не сумніватися, що Китай продовжуватиме зростати. А коли б йому вдалося зупинити принаймні частково безгосподарність і корупцію в КПК, то він міг би здобути велику популярність у китайського народу.

Неминуче, що Сі Цзіньпін змушений буде зробити спробу переформатування хоча б частково концепції розвитку Китаю, котра закладена ще Ден Сяопіном. Адже його «перебудова» потребуватиме нового переосмислення політичного «коктейлю» з комунізму, соціалізму, капіталізму, даосизму і конфуціанства. Не змінюючи при цьому політичного коду системи, у яку так добре вписалися сучасні китайські еліти.

Пошук Сі Цзіньпіном алгоритму оптимізації внутрішніх і міжнародних процесів відбуватиметься на географічних, економічних, культурних і економічних напрямах. Водночас президент Китаю мав би замислитися, чи може суспільство просуватися вперед, коли воно повністю підвладне волі та бажанням КПК?

Адже коли корупція роз’їдає все суспільство знизу до верху, і при цьому відсутня свобода слова і преси, а незалежної судової влади просто не існує, дуже важко просувати нові реформи.

Сі Цзіньпін має винести уроки з розвалу СРСР, де корупція і безгосподарність зрештою призвели до втрати легітимності самої політичної системи.

Крім того, нині відцентрові сили помітно ослабили економічний потенціал країни. Адже країна стала фрагментованою відповідно до корпоративних інтересів політичних і військових еліт та периферійних «князьків» у китайських провінціях, котрі контролюють бізнес. І водночас населення Китаю, мільярд із якого опинився поза зоною можливостей середнього красу, усунуто від тих переваг і можливостей, котрі надає причетність до світових глобалізаційних процесів.

Тому не виключено, що нині Сі Цзіньпіну відведена роль політика найвищого рангу, котрий, як і свого часу президент СРСР Міхаіл Ґорбачов, має спустити суспільну «пару», що накопичилася за час реформ у стилі Ден Сяопіна.

Оскільки концепція «китайського відродження» – це радше спроба утримати кришку соціально дуже перегрітого суспільного «чайника», який вже давно доведений до стану вибухонебезпечного кипіння.

Сі Цзіньпін не може вимкнути «вогонь» зростання економіки, бо тоді під питання ставиться сама успішність функціонування Китайської держави.

Тому головним завданням президента стає віднаходження можливості спускання пари при увімкнутому суспільному «чайнику». Причому з уникненням небезпеки соціального вибуху, хвиля від якого здатна потрясти весь світ.

http://tyzhden.ua/World/74972

Уго Чавес помер: чи виживе «чавесізм»?
vkaspruk
Тиждень. ua


ЯЯЯЯЯ ЧАВЕС


6 березня, 2013 ▪ Віктор Каспрук

Смерть президента Венесуели Уго Чавеса буквально сколихнула увесь світовий інформаційний простір. Адже лідер міжнародного антиамериканського інтернаціоналу, політична персона, яка намагалася переформатувати наявний світовий порядок, тривалий час мав значний вплив на те, що відбувалося у світі.

І його відхід – рівно день у день, через 60 років після смерті радянського диктатора Сталіна, є дуже символічним.


Чотирнадцять років Уго Чавес проводив боліваріанські експерименти над Венесуелою, які призвели фактично до блокування в країні динаміки поступу економічного розвитку, але влаштовували при цьому велику частину населення, котре стало безпосередніми клієнтами режиму Чавеса.

Цей режим кинув усі сили та наявні ресурси для свого збереження, а Уго Чавес грався в такого собі боліваріанського Бога, без згоди якого у Венесуелі неможливо було вирішити взагалі якусь серйозну проблему. Він робив з Венесуелою все, що йому тільки заманеться. Експропріація, десятки тисяч вбитих, викрадення людей заради викупу, неможливість пройти спокійно по вулицях у Каракасі і інших венесуельських містах (бо вас нікому буде захистити), тотальний дефіцит продовольства – це надбання правління учня кубинського диктатора Фіделя Кастро.

Найбільший популіст початку ХХІ століття, Уго Чавес, за роки свого президенства перетворив стабільну і відносно забезпечену країну на бідну і занедбану економічно державу. І як взагалі змогла країна, котра посідає друге місце за запасами нафти в світі після Саудівської Аравії, мати бідне населення і найвищий у світі рівень злочинності і вбивств у своїй столиці?

Прикриваючись популістськими лозунгами про необхідність соціальної справедливості, чавесівські еліти грабували країну у дві руки, підгрібаючи під себе усі нафтодолари, у той час, коли Венесуела все більше почала занурюватися у страх і убогість. Тоді, коли Венесуела має чудові природні кліматичні дані, венесуельці були змушені експортувати більшість продуктів харчування із сусідньої Колумбії.

Манія величі Чавеса, його бажання стати визнаним лідером лівого світового руху, дорого коштували для Венесуели. А переписування Конституції таким чином, що це дало йому можливість обиратися на президентську посаду необмежену кількість разів, стало не чим іншим, як остаточною узурпацією влади.

Можна, звісно, багато чого згадати про його дружбу з найбільш одіозними світовими диктаторами, частина з яких уже відійшла від влади, а деякі, поки що, ще продовжують експерименти над своїми народами. Проте, змінилися не лише часи, а й світова глобалізація та наявність інтернету не дає можливості у ХХІ столітті диктаторам поводитися так, неначе вони перебувають у світі, де діють тільки придумані ними ж самими закони.

І хоча зараз ще дуже важко сказати, яким буде шлях венесуельського суспільства до відновлення демократії, але те, що у Венесуелі наявні потужні прозахідні політичні сили, котрі намагатимуться перевести країну на демократичні рейки, є очевидним.

Проте, Венесуелі ще довго доведеться вчитися жити без Уго Чавеса, адже вся політика, економіка і соціальна сфера багато років була зациклена прямо на нього. І він зробив усе можливе для того, аби «чавесізм» не можна було б так просто викорінити після його кончини.

Не завжди легко прославляти чи критикувати мертвих, не в останню чергу тому, що вони вже не зможуть себе самі захистити, однак Чавес сам перевів себе добровільно до розряду людей, життя і діяння яких стали об’єктом доскіпливого аналізу і політичного припарування під мікроскопом новітньої світової історії.

Він перетворив Венесуелу на подобу «Ферми тварин» Джорджа Орвелла, і імітуючи те, що він залишається прихильним до християнства, підштовхнув Венесуелу до внутрішніх політичних воєн. Правління Чавеса більше служило інтересам наближеної до нього касти корупціонерів, які перетворили надходження до країни нафтодоларів на власне неконтрольоване збагачення.

Він нестримно інвестував в оборону (варто лише пригадати про контракт на закупку в Росії озброєнь на $4 млрд) у той час, коли венесуельський народ змушений був голодувати, фактично знищив венесуельський середній клас, розігнав іноземних інвесторів, а його ручне управління економікою країни перетворило її на придаток до реалізації його інтересів.

Втім, його сприйматимуть по-різному. Адже для одних Чавес був ледве не Богом, а для інших – втіленням диявола на землі. Найближче оточення весь час підсилювало його прогресуючу манію величі, а безкомпромісна боротьба з американським «імперіалізмом» лише служила зручною димовою завісою переформатування Венесуели під «ідеальну державу», як бачив її сам Чавес.

І як показали довгі роки його правління, людина, яка могла б стільки багато корисного зробити для свого народу, лише підштовхнула його до насильства і бідності, незважаючи на колосальні надходження від нафтових грошей.

Уго Чавес мав великий шанс увійти до історії свої держави великим реформатором, однак, у більшості випадків, його будуть згадувати лише, як великого популіста. Він кинув найбільш знедоленим верствам населення крихти з нафтодоларового столу, але при цьому зруйнував усю країну.

Після чотирнадцяти років військової диктатури, брехні, закриття незалежних ЗМІ, фальсифікації виборів і поставок за безцінь нафти на Кубу у венесуельців нині з’являється чудовий шанс повернути собі свободу і нормальне життя.

А усе негативне, що визначало Венесуелу, як слаборозвинену країну: голод, відключення електроенергії кожні півгодини, насильство, масове виселення землевласників зі своєї маєтності і насильство проти політичних противників, піде у небуття разом із Чавесом і його «революцією».

Політичні персонажі подібного типу, перемагаючи на виборах, вирішують завжди проблему інакомислення переміщенням до в’язниці політиків, журналістів і всіх тих, хто не згоден з політичним порядком денним. І хоча Чавес завжди чітко дотримувався цього диктаторського меню, криза у Венесуелі тільки поглиблювалася, а кидання подачок люмпен-класу не змогло вирішити проблеми соціальної нерівності знедолених соціальних верств населення.

Правління Уго Чавеса здатне стати наочним уроком для тих, хто думає, що керуючись або інтерпретуючи по своєму вчення Карла Маркса чи Леніна, вони можуть виправляти на землі закони Божі. По суті смерть є також своєрідним уроком, який нагадує усім про тимчасовість земного життя. І якщо ви, взявшись керувати країною, залишили її у набагато гіршому стані, аніж вона була до вас, то саме ви особисто є відповідальними за усе це.

Про Чавеса будуть пам’ятати, як про найгіршого президента в історії Венесуели. Оскільки злидні і злочинність, голод і страх стали його найбільшими здобутками. Ставши господарем країни, він наповнив вщент Венесуелу собою, і його багатогодинні промови по телебаченню і радіо у стилі Фіделя Кастро, тільки прикривали розграбування країни від імені держави.

І як би він цього не хотів, Чавесу не вдасться залишитися у світовій історії поруч з Че Геварою, Мартіном Лютером Кінгом чи Махатмою Ганді. Його «служіння» Венесуелі не було безкорисним, а послідовники виявилися корумпованими і захланними. Спочатку давши людям надію, він своїми діями з часом забрав у них віру у те, політика може бути чесною і прозорою. Тому спадок Чавеса залишає у серцях венесуельців лише осад від надій, котрим так і не довелося збутися.

Смерть Уго Чавеса ставить закономірне запитання: що чекає на Венесуелу після Чавеса? Очевидно, що на цю поляризовану політично країну чекають дострокові вибори і непримиренна політична боротьба за її ресурси. Адже на карту поставлене не лише майбутнє самої Венесуели, а й майбутній розвиток подій по всій Латинській Америці і в лівому політичному таборі.

Але зовсім не факт, що на майбутніх президентських виборах команді Чавеса вдасться так легко підсадити в омріяне крісло чавесівського протеже, нинішнього віце-президента і колишнього міністра закордонних справ, Ніколаса Мадуро.

Водночас для чавесистів критично важливо привести Мадуро до влади, закріпляючи цим продовження Боліваріанської революції. Що може стати підкріпленням тези, що цей політичний проект настільки надійний, що здатен навіть вижити без харизматичної фігури Уго Чавеса. Хоча у лівому таборі наявні і інші впливові політичні фігури, котрі можуть у цей критичний момент спробувати скласти конкуренцію Мадуро.

Політичним опонентом Мадуро, в першу чергу, є Енріке Капрілес, навколо фігури якого продовж останнього часу об’єднувалася опозиція. Капрілес – найбільш небезпечний суперник режиму чавесистів. І він, передбачаючи чим може закінчитися захворювання колишнього президента, вже підготувався до інтенсивної кампанії усередині країни.

Таким чином, можна сказати, що сьогодні Венесуела критично поляризована. І цей рівень поляризації звучить так: «ти з нами – чи за Уго Чавеса». Що й підводить підсумок у розстановці сил на внутрішній політичній арені.

Важливим фактором залишається і визначення місця Венесуели на міжнародній арені. Адже намагаючись протистояти Сполученим Штатам, Чавес шукав собі потужну противагу в союзницьких відносинах з Іраном, Росією і Китаєм. І невідомо чи цю ситуацію новому керівництву вдасться закріпити після смерті Чавеса.

Так само, не до кінця зрозумілою є і ситуація з Кубою. Адже будучи харизматичною фігурою, Уго Чавес зайняв колишнє місце Фіделя Кастро – лідера лівих сил в Латинській Америці. А Ніколас Мадуро і інші соратники Чавеса подібної харизматичності не мають і близько. Та без венесуельської нафти, і без того хворій економіці Куби, просто не вижити.

Так чи інакше, нині Венесуела входить у складну фазу перехідного періоду. І якщо на майбутніх президентських виборах переможе кандидат від опозиційних демократичних сил, це надасть шанс різкого покращення взаємин з Сполученими Штатами і зробить можливими надходження до країни інвестицій із Америки та інших західних держав.

Нині Венесуела знаходиться на роздоріжжі. І багато чого залежить від того – чи виживе там «чавесізм». Адже набуття національної єдності в розколотій Уго Чавесом країні – є найважливішим моментом досягнення процвітання в державі, яка за професійної і некорумпованої влади, цілком здатна стати однією із найбільш зручних для проживання країн світу.

http://tyzhden.ua/World/74067

Гонконг: 15 років політичного паралічу
vkaspruk
3

Кент Юінг - експерт з міжнародної політики розповів Тиждень.ua про «колоніальну ностальгію» у Гонконзі, його життя під владою Пекіну і демократичні цінності міста, що залишається державою і державі.

- Пане Юінг, Пекін сигналізує про нову жорстку лінію стосовно Гонконгу. Цього можна було очікувати, чи це стало несподіванкою?

- Гонконг не виправдовує тих очікувань, які бачаться з Пекіну. Можна сказати, що після 15 років з часу передачі Гонконгу Китаю, почуття до материкових лідерів та людей, ще ніколи не були гіршими. Та найбільше, мабуть, засмутило материкових чиновників те, коли протестувальники на недавній демонстрації у Гонконгу розгорнули Юніон Джек (Велика Британія використовує як національний прапор королівський штандарт, названий Union Flag чи Union Jack – Ред.) і Гонконгівський колоніальний прапор, що показує ностальгію за тим, що гонконгівці сприймають, як кращі часи. Таким чином жорстка лінія не є несподіваною. Проте, така реакція Пекіну у відповідь здатна лише погіршити ці настрої і призвести до подальших протестів. Так що це не є розумним кроком.

- Материковий Китай звинувачує неназвані офіційно «зовнішні сили» у втручанні в справи Гонконгу?

- Так, Чжан Сяомін, заступник директора канцелярії Державної ради зі справ Гонконгу і Макао, зробив такі обвинувачення у статті на 6 тисяч слів, котра була опублікована у місцевій пропекінській газеті. Він, безсумнівно, мав на увазі Сполучені Штати і Велику Британію, хоча і не називав у статті ці країни. Чжан Сяомін при цьому не надав ні найменших доказів, які б підтримували його заяву. Немає ніякої великої таємниці, і це добре відомо, що Сполучені Штати і Велика Британія підтримують зусилля з розширення демократії в Гонконзі. Але Чжан Сяомін звинуватив їх в втручанні у вибори місцевих органів влади. Хоча докази цього є нульовими.

- Виборча система Гонконгу, в першу чергу, розроблена і призначена для того, щоб гарантувати Пекіну повний контроль?

- Так, Пекін має тверду руку на політичному апараті Гонконгу. Лідер міста - в даний час глава адміністрації спеціального адміністративного району Сянган (Гонконг) Лян Чженьін вибраний виборчою комісією, яка контролюється Пекіном. І тільки 35 членів міні-парламенту Гонконгу, Законодавчої ради, безпосередньо вибираються людьми. Наступне обрання керівника, як прогнозується, має відбуватися під час загальних виборів. Але виборча комісія, де Пекін має домінуючий вплив, як і раніше, швидше за все, вибере кандидатів, за яких можуть голосувати жителі Гонконгу. Але пан-демократи контролюють 27 місць в Законодавчій раді, що дає їм право вето. Так що Гонконг – це є своєрідна форма квазідемократії.

- Те, що добре для Пекіна часто розходиться з вимогами самих гонконгців?

- Пекін майже завжди не здатен знайти спільну мову з більшістю гонконгців в питаннях свободи слова і прав людини, але Гонконг виграв економічно від своїх відносин із центральним урядом. Місто, в даний час, є торгівельним центром для китайської валюти, юаня, і туристи з материка забезпечили великі вливання у місцеву економіку. Але їхня присутність тут, як це виглядає, підвищує ціни і додає ще більше заторів у вже і так без того переповнене місто, тому гонконгців іноді це обурює.

- Якими сьогодні є головні проблеми Гонконгу?

- Економічно в Гонконзі дуже добре, якщо порівнювати із західними містами, котрі все ще страждають від продовження фінансової кризи 2008 року, а тепер і кризи у єврозоні. Але політична система Гонконгу – на половину демократія, на половину - відсутність демократії, просто не працює. І це призвело до 15 років віртуального політичного паралічу, наслідком чого стало озлоблення проти ситуації, котра склалася, як в Законодавчій раді, так і на вулицях. І, чесно кажучи, політична система в Гонконзі не працює.

- Які перспективи для Гонконгу в майбутньому?

- Ведуться розмови, що Гонконг може стати економічно маргінальним, порівнюючи з такими містами на материку, як Шанхай, котрі швидко розвиваються. Але я не бачу симптомів того, що це може відбутися найближчим часом. Гонконг, як і раніше, розвивається, працює набагато краще, ніж будь-яке інше місто на материку. Й плюс до цього, Гонконг має мінімальну корупцію і верховенство закону. Тому місто, як і раніше, залишається дуже привабливим місцем для ведення бізнесу. З політичної точки зору, майбутнє Гонконгу виглядає так само. Ось чому китайські чиновники нервують і починають погрожувати, але ці погрози лише погіршують ситуацію.

Довідка Тиждень.ua: Кент Юінг -викладач гуманітарних дисциплін в Гонконгській міжнародній школі і постійний кореспондент Asia Times. Кент Юінг живе і працює в Гонконзі вже протягом 23 років.

http://tyzhden.ua/World/72097

У Єгипті вже почали вбивати за хліб…
vkaspruk
Віктор Каспрук

У єгипетському місті Гіза відбулася бійка, яка переросла у збройний конфлікт. Під час цього побоїща було вбито жінку-домогосподарку і поранено 12 чоловік, котрі були госпіталізовані до лікарні.

Усе розпочалося з того, що перед пекарнею двоє чоловіків, що жили в одному районі, затіяли сварку, котра переросла у бійку. Бо кожен із них вважав, що має пріоритетне право першим отримати хліб. А для підкріплення цього права вони, користуючись мобільними телефонами, терміново викликали підкріплення із родичів. Після кожного із таких викликів чисельність родичів весь час збільшувалася.

А ті не просто прийшли самі у зону конфлікту, а й захопили із собою зброю. Побоїще тривало більше трьох годин. Сторони протистояння задіяли під час «бою за хліб» 4 автоматичні гвинтівки і велику кількість боєприпасів.

Власне, це результат того, що ісламісти, які захопили владу в Єгипті, не можуть навіть забезпечити хліб для народу. Усе це лише зайвий раз показує, що ні президент Єгипту Мухаммед Мурсі, ні прем’єр-міністр, ні уряд не мають чіткого плану захисту державних інтересів. Якщо «Брати мусульмани» навіть не уявляють, як нагодувати єгиптян хлібом, то як можна говорити про те, що в Єгипті можливе взагалі у найближчий час хоч якесь покращення життя.

І як вважає єгипетський експерт Ахмед Абу аль-Вафа: «У жодній країні світу немає, так званої, кризи нестачі хліба. Незалежно від того, якою великою є кількість їх населення, як, наприклад, у Індії чи Китаї. Адже ми ніколи не чули, щоб хтось був убитий у черзі за хлібом, тому, що там просто немає таких черг.
Ренесансу не відбулося. Прихід до влади ісламістів не приніс ніякого покращення єгиптянам. Ні в політичному, ні в економічному, ні в соціальному, ні в юридичному сенсі. Нинішні власники Єгипту, котрі намагаються прикриватися релігією, ніби забули про те, що іслам – це релігія, яка покликана допомагати людям. А вони прикриваються нею для того, щоб брехати і нав’язувати нашій країні свої порядки».


http://politikan.com.ua/2/0/1/62610.htmЯЯЯ   Хліб в Єгипті

Китай зміцнює свої позиції на Південному Кавказі
vkaspruk
ЯЯЯ КИТАЙ


8 лютого, 2013 ▪ Віктор Каспрук


Експансія Китаю відбувається по всьому світу. І сьогодні важко назвати регіон чи країну, які б не перебували у торгівельних відносинах з КНР. Від Латинської Америки до Близького Сходу, і від Америки і до Європи китайці із завидною напористістю просувають свої товари і свої впливи.

У цьому переліку не став винятком і Південний Кавказ. Наразі стає все більш помітною економічна і політична присутність Китаю у цьому регіоні. А його прагнення до розширення торгівлі, отримання енергетичних ресурсів і розширення можливостей транспортних коридорів, показує високу зацікавленість Пекіну Південним Кавказом.

Як і скрізь в світі, Китай м’яко, але наполегливо проводить політику поширення свого впливу на Кавказі, роблячи це по-східному витончено. Пекінські лідери сконцентрували свої зусилля на тому, щоб не провокувати страх у тих, з ким вони входять в контакт, а також зміцнити репутацію Китаю, як відповідальної потуги на міжнародній арені. Цей комплексний підхід виправдовує себе і на Південному Кавказі, де Пекін, просуваючи економічні ресурси, пожинає одночасно і політичні плоди.

Економічна роль Китаю на Південному Кавказі розвивається швидкими темпами, при цьому загальні інвестиції Пекіна в Азербайджані зараз наближаються до 1 мільярда доларів, а двостороння торгівля цих двох країн вже перевищує цей показник.

Зрозуміло звичайно, що інтереси Китаю на Південному Кавказі за ознакою пріоритетності для Пекіну, важко поставити поруч з інтересами там таких глобальних геополітичних гравців, як США чи Росія. До того, такі держави, як Азербайджан і Грузія, які найбільше прагнули у пострадянський період вийти з під безпосереднього впливу Москви, були у числі перших, хто переорієнтувався на Америку.

Пекін розпочав своє превентивне проникнення на Південний Кавказ, регіон, що розташований на стику Чорного моря і Центральної Азії, в якому китайці уже давно цілеспрямовано, послідовно і неухильно проводять свій стратегічний курс на поглиблення і розширення своїх впливів.

І якщо навряд чи Китаю вдасться стати тут «старшим братом», як це вже відбулося в державах Центральної Азії, але можна сказати, що ця частина Кавказу цікава для Пекіну із декількох причин. Китайці прорахували для себе, що нарощення економічних зв’язків з південно-кавказькими державами, не лише істотно зміцнить їхні позиції у регіоні, а й створює стійкий економічний плацдарм на підступах до європейських ринків. Вважаючи на те, що ці держави залучені в численні програми багатостороннього співробітництва з Європейським Союзом.

Інша причина китайського інтересу до Південного Кавказу лежить в площині переважно зовнішньополітичних категорій. Пекін і тут прагматичний, розуміючи більш глибоке проникнення США, Росії, ЄС, Туреччини, Ірану, які вже встановили тісні зв’язки з Вірменією, Азербайджаном і Грузією.

Втиснутися у досить «вузькі» місця таких визначальних відносин у регіоні, як, наприклад, вірменсько-російські, грузинсько-американські чи азербайджансько-турецькі, в найближчі роки китайцям не уявляється можливим. Однак, у цьому і полягає своєрідність китайського вектора проникнення, який не обмежений факторами неврегульованих конфліктів у регіоні та наявності глибокого (вірменсько-азербайджанського і вірменсько-турецького) або довготермінового (грузинсько-російського) антагонізму.

Важливим нюансом китайського курсу в Південному Кавказі є відсутність у нього внутрішнього обмеження своєї політики регіонального проникнення маючи на увазі визнання, часткове визнання або невизнання країн регіону. Китай має намір будувати свої відносини як з Абхазією, так і з Грузією, як з Нагірним Карабахом, так і з Азербайджаном, при цьому, звичайно, не забуваючи згадувати при офіційних двосторонніх контактах з грузинськими та азербайджанськими представниками прихильність до поваги принципу територіальної цілісності.

А у розвитку Китаєм відносин з однією з країн регіону – Вірменією – помітні економічні та політичні складові курсу Пекіна на послідовне проникнення у поки не зайняті ніші двосторонніх зв’язків Єревану із зовнішнім світом.

Китай дуже прагматично оцінює нинішнє перебування Вірменії на переважаючій орбіті розвитку її політичних та економічних зв’язків з Росією, однак це не виключає елементів конкуренції між Пекіном і Москвою. Деякі цифри, котрі відображають уже пройдені етапи вірменсько-китайських економічних зв’язків, виглядають досить переконливо.

При чому, дуже перспективною проглядається можлива участь Китаю у проекті будівництва залізниці Вірменія – Іран. Поки на цьому напрямку економічного залучення Китаю в великий транспортний проект на Південному Кавказі немає відчутного прогресу. Але можна з упевненістю припустити, що участь китайського капіталу в будівництві залізниці на вірменсько-іранському кордоні додасть інтересам Пекіну в регіоні стратегічно виражений характер.

А з реалізацією транспортного проекту «Вірменія – Іран» і з’єднання його із залізничною гілкою до чорноморських портів на грузинському узбережжі, Китай може отримати додаткову наземну або наземно-морську (залізниця між Іраном і Вірменією зв’яже останню з іранськими портами в Перській затоці) магістраль з перспективним виходом через Чорне море на ринки східноєвропейських країн.

Інтерес Китаю, нехай нині і не найбільш пріоритетного зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного характеру, до Південного Кавказу має потенціал зростання. Тим не менш, можна припустити, що тільки на одних ресурсах державних інвестицій, якими б об’ємними вони не були, і проникненні приватного капіталу в зони «вакууму» зовнішнього впливу, Китай не може до безкінечності підтримувати потрібний йому рівень залученості у регіональні процеси.

Подібний економічно-центричний курс просування своїх політичних інтересів має ліміти зростання і на певному етапі може вичерпатися. Тому в перспективі Китай може звернутися до пошуку зовнішньополітичних схем посилення своїх позицій в регіоні, і одним із завдань стане захист інтересів китайського капіталу на просторі між Чорним морем і Центральною Азією.

Як вважає відомий американський політолог і співробітник Institute of World Politics Пол Гобл: «На Південному Кавказі, як і в інших регіонах, Китай виступає з довгостроковими підходами до всіх питань. Пекін більше зосереджений на власних прагматичних інтересах, ніж на грі на публіку. До інтересів Китаю входить: розширення торгівлі з багатими нафтою країнами Каспійського басейну, наявність зручного наземного транспорту та зв’язки між Азією і Європою. Просування цих інтересів в довготерміновій перспективі означає, що Китай буде прагнути блокувати зміни у владі в цих країнах, в чому зацікавлені деякі гравці в регіоні та поза його межами. Абсолютно ясно, кроки, які робляться Китаєм, заслуговують на те, щоб за ними стежили уважніше. Тим більше, що Пекін вже показав готовність бути новим гравцем у складній геополітичній грі в регіоні Південного Кавказу».

Схоже, що проникнення Китаю на Південний Кавказ входить у протиріччя з інтересами Сполучених Штатів. Американці протягом останніх двадцяти років наполегливо працювали над тим, щоб сприяти розвитку цього стратегічно важливого регіону. І їхні інтереси на Південному Кавказі включають безпеку, енергетику та економічний розвиток і демократизацію.

Після розпаду СРСР Вашингтон прагнув до того, щоб Росія та Іран не мали домінуючого впливу на цей регіон, особливо зважаючи на важливість ресурсів каспійських енергоносіїв. Значною мірою, ця довгострокова стратегія вдалася, забезпечуючи незалежність Азербайджану, Грузії та Вірменії, що дозволило ринкам розвиватися, а цим країнам дотримуватися верховенства закону, в той час як підтримка демократизації сприяла регіональній інтеграції.

Можна сказати, що Сполучені Штати мають великі стратегічні і економічні інтереси в Південному Кавказі і на Каспії. Сьогодні без Грузії і Азербайджану, неможливе функціонування Північної розподільної мережі, яка постачає війська США і НАТО в Афганістані. А американське партнерство з Азербайджаном відповідає необхідності Вашингтону зміцнити свою присутність в регіоні Південного Кавказу і Каспійського моря.

Тому не можна виключати того, що ця м’яка експансія Китаю підштовхне американців до зміцнення їхніх позицій на Південному Кавказі. Адже своїми діями Пекін ставить під загрозу крихку рівновагу, котра встановилася у цьому стратегічно чутливому регіоні, і тому Вашингтон, скоріш за все, має задуматися над тим, якою буде відповідь на цей китайський виклик.

http://tyzhden.ua/World/71829

Україна у пошуку національної солідарності
vkaspruk
ЯЯЯ СОЛІДАРНІСТЬ

Віктор Каспрук, політолог

Однією з причин, із яких Україна сьогодні опинилася в такій важкій ситуації, є не лише, що «донецька» влада катастрофічно не відповідає викликам нинішнього часу, а й те, що у частини українців за роки російської і совітської окупації атрофувалося почуття національної солідарності. І значна частина населення намагається жити за відомим прислів’ям «моя хата скраю», навіть не підозрюючи про те, що в своєму первісному контексті воно мало значуще продовження – «ворогів першим зустрічаю».

Українському населенню окупанти так довго прищеплювали ненависть і зневагу до всього українського, що в критичний для України час правління Януковича певна його частина дуже легко повернулася у ставленні до свого рідного до тих критеріїв, які вже були колись за часів СРСР.

Певною мірою це можна, звісно, пояснити тим, що майже 350 років українців силою заганяли в домінуючий «московський мир», і все, що тепер відбувається в Україні, – це не що інше, як труднощі переходу від однієї (нав’язаної і домінуючої) культури до іншої. Але це лише частина проблеми, без розуміння і вирішення якої українська нація просто приречена на самознищення і вимирання.

Білінгвічність значної частини українців породжувала і породжує конфлікт між своєю першою і рідною мовою – українською, й іноземною – російською, яка тим, хто був народжений в СРСР, нав’язливо видавалася за єдино рідну.

Українці не захищені перед викликами сьогодення

Ця розірвана національна ідентичність українського народу й ускладнення усвідомлення на даному відрізку історичного виміру буття Української держави того, що в час глобалізації поняття нації вимагає свідомого суспільного договору громадян як засобу солідарності, і призвели до того, що українська нація стала фрагментованою і незахищеною перед викликами сьогодення.

А культурно-історичної ідеї нації виявилося замало для того, щоб навернути до українства пояничарену частину українського населення, котре показало себе неготовим не лише до сприйняття умовної українізації України в 1991-2009 роках, а й поряд із цим і ліберальних інститутів, громадянських прав та свобод.

Таким чином, постає необхідність визначення для самих українців, що ж може виявитися найбільш ефективним інструментом для їхньої солідарності. Адже цілком очевидно, що проблема національної солідарності у постсовітській Україні породжена необхідністю заміни, укорінених до свідомості частини громадян совітських понять і цінностей, на модерні чинники української самоідентифікації і інтеграції.

У часи ж донецької окупації України, коли демократія волею режиму «януковичів» опинилася на лаві запасних, можна поставити запитання: чому більше ніж за 21 рік ніхто так і не спромігся дохідливо пояснити самоцінність демократії і громадянського суспільства для України та українців?

Проте без національної солідарності українці приречені на подальше вимирання і зникнення як народ у часи, коли фіктивна незалежність української нації стала у руках тих, хто сьогодні повністю контролює Україну, ефективним інструментом захоплення ресурсів, території і активів України. Тому не віднайшовши дієвого суспільно-інтегруючого чинника, для української нації годі й думати про те, що щось хоча б на йоту нині можливо змінити в житті України.

Між тим, фактор української національної ідентичності є значущим чинником для відродження почуття національної єдності, яке нині у багатьох українців атрофоване. Бо за минулі століття іноземної окупації у частини українців вже на генному рівні закріпився симптом необхідності виживання будь-яким чином і за будь-яких несприятливих умов, який дійсно дав свого часу можливість нації хоч якось виживати, але став величезним гальмом для неї у часи виборювання українцями реальної незалежності.

Необхідно враховувати фактори мотивації

Водночас позитивних змін в українському суспільстві неможливо досягти без знання і врахування притаманних йому на соціоментальному рівні факторів мотивації. І в цьому сенсі для досягнення національної солідарності також потрібно враховувати й фактори необхідності національної, етнічної, релігійної, культурної і мовної єдності, які сьогодні розмиваються, наштовхуючись на штучно створені олігархатом соціальні антагонізми і кричущу класову нерівність.

І тому самоідентичність українців спроможна стати потужним щитом від маніпуляцій, які нав’язані їм силою. Водночас українцем може себе відчувати будь-яка людина іншої національності, яка поважає країну в якій живе, сприймає її звичаї та порядки, знає мову титульної нації і готова приєднатися до української спільноти. А намагання жити в Україні, відторгаючи і заперечуючи її мову і культуру, пробуючи повернути її у часи тотальної русифікації, лише залишає таку зяничарену особу поза українським життям і вводить її у депресивний стан.

Україна повинна стати Україною в усіх сенсах: в культурному, в мовному й історично послідовному. Країною, де негативна роль російської столітньої окупації має бути однозначно визначеною і оціненою. І чим раніше це стане зрозумілим для критичної маси українства, тим більше шансів будуть мати українці для того, щоб зберегти себе як націю.

Між тим, питання національної солідарності не можна розглядати у відриві від проблеми солідарності соціальної. Оскільки соціальна солідарність виконує життєво важливу функцію – відтворення соціальної системи на будь-якому її ієрархічному рівні – від груп первинних соціальних осередків до соціуму в цілому.

Рівень соціальної солідарності в українському суспільстві визначає ступінь гармонійності його функціонування, і в цілому життєві шанси і перспективи. А відсутність солідарності несе у собі загрозу соціальної дезінтеграції. У силу цього, при нормальному функціонуванні соціуму солідарність, як правило, є об’єктом неослабного уваги, як з боку правлячої в суспільстві групи, – в чиїх діях майже нероздільно присутні цілі відтворення суспільства і збереження своєї влади, – так і з боку інших соціальних інститутів, чия діяльність на пряму обумовлена рівнем консолідації і кооперації їх членів.

Але не можна вважати нормальним той стан суспільних відносин в Україні, за якого ні донецька влада, ні захоплені нею інститути не виявляють достатньої заклопотаності ступенем консолідації соціального цілого, а значить – і не зацікавлені у запуску процесу суспільного відтворення.

Нині ж усе навпаки, режим «януковичів» з усіх сил знищує не лише національну складову українського суспільства, але й при цьому нищить усі найменші паростки соціальної солідарності українців, вбачаючи у цьому пряму загрозу для свого безроздільного панування над Україною.

Необхідність усвідомлення досягнення національної солідарності, основних її характеристик, сфер реалізації та перспектив є сьогодні вкрай необхідною для українського суспільства. Україна відчуває нині великі проблеми з формуванням загального національно-культурного поля й утвердження правил національно-культурного співжиття, які були б прийнятні для більшості українських громадян.

Інтеграція суспільства має відбуватися на всіх рівнях

Також цілком очевидними є складнощі з мікронаціональною і макронаціоналною інтеграцією. А також не вселяють оптимізму і перспективи гармонізації взаємовідносин влади та суспільства на усіх рівнях. За цієї ситуації сфера громадянського суспільства і публічної політики мала б стати ареною для дискусії з приводу необхідності національної солідарності українців, як найважливішої складової українського буття.

Необхідно визнати, що за всі роки незалежності в Україні так і не вдалося створити дієві інструменти розрусифікації і української ідентифікації. Адже нині на українських теренах проживають не лише українці, але й паралельно – «малороси», «хохли» і «недоросіяни». Для останніх, які є прямим продуктом правління совітської імперії, українська нація є міфічним утворенням, яка поки що так і не стала засобом соціальної інтеграції та національної ідентифікації суспільства.

Правління олігархів, котре замінило в Україні правління комуністів, не передбачало ні національних цінностей, ні ідеологічних уподобань, ні відродження української культури і мови. Для них Україна – це територія тотального визиску, який гарантовано приносить надприбутки за відсутності будь-яких інвестицій і вкладень.

Очевидно, що з розуміння цього необхідно саме виходити у пошуку української національної солідарності. І все має відбуватися так, як це було в Іспанії під час Реконкісти, оскільки відвоювати у олігархів всю Україну відразу не вдасться. Потрібно відвойовувати починаючи із Західної України, далі йти у Центральну, а вже потім на Південь і Схід.

У цьому сенсі створення потужної загальнонаціональної профспілки типу польської «Солідарності», а вже потім на її базі – єдиної потужної і впливової української партії, є цілком реальним завданням. Адже поки українські партії в основній своїй масі напряму чи опосередковано фінансуватимуться олігархами, усунути олігархів від контролю над Україною просто неможливо.

І тут кожен має задатися питанням – чому хтось має займатися цим, а не я сам? Адже український політичне і культурне життя, та український інформаційний простір може бути профінансований лише українським бізнесом, якого нині немає, і який необхідно буде створювати заново.

Таким чином, необхідно відвойовувати Україну в олігархів по одному квадратному міліметру, створюючи на відвойованій території зону свободи. Бо якщо українці, поки що не здатні змінити «правила» гри, які принесли в Україну «донецькі», то вони цілком можуть заблокувати їхнє застосовування на територіях, котрі будуть очищені від безпосереднього впливу олігархічно-кримінальних кланів…

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24895048.html

У Єгипті пресі відрізають руки
vkaspruk
ЯЯЯ МОХАММЕД


Віктор Каспрук

Ісламісти, котрі захопили владу в Єгипті після революції, вдаються до все нових і нових методів залякування дисидентів і журналістів у цій країні. Так вчора в вечері у Каїрі п’ять невідомих озброєних бандитів напали на журналіста Мохаммеда Алмставі біля станції метро.

Злочинці перекрили йому дорогу, і націлюючи зброю в обличчя, перерізали йому сухожилля на обох руках. Крім того вони забрали його особисті речі. Перехожі, котрі були в цей час біля станції метро, доставили Мохаммеда Алмставі до лікарні, де йому вже було зроблено кілька термінових операцій.

Як повідомив Саїд-Ахмед, брат працівника преси, злочинці намагалися фізично усунути Мохаммеда Алмставі, тому, що він протягом останніх декількох днів готував журналістське розслідування, у якому мали бути розкриті подробиці підготовки спеціальних бригад, міліції і «ополченців» у кольорових сорочках, яких готують для того, щоб вони на єгипетських вулицях проводили диверсії та сіяли насильство.

Варто зазначити, що сьогодні в Єгипті напади на журналістів стали дуже частими. Їх залякують по телефону, нападають на них, щоб змусити перестати писати про злочини режиму ісламістів, котрий прийшов за заміну колишній диктатурі Хосні Мубарака.

Гамаль Ейд, глава організації Arab Network for Human Rights Information, написав сьогодні в Twitter: «Я не бачу жодної різниці між вбивством опозиціонера Шокрі Белаїда у Тунісі і відрізанням «рук пресі» у Єгипті. Всі ці злочини не можна терпіти».



На фото:

журналіст Мохаммед Алмставі у лікарні

http://politikan.com.ua/2/0/1/62351.htm

Ізраїльські вибори: що вони означають для Сполучених Штатів?
vkaspruk
ЯЯЯ ІЗРАЇЛЬ

Віктор Каспрук

Дві події, котрі відбулися майже одночасно, – інавгурація президента Сполучених Штатів Барака Обами і парламентські вибори в Ізраїлі – відкривають нову сторінку у відносинах між цими союзними державами.

Обама тепер уже більше не зв’язаний необхідністю готуватися до наступного президентського терміну і може діяти без оглядання на це. А нинішній ізраїльський прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу, якому, хоча і вдалося очолити найбільш значну політичну силу в Кнесеті, однак уже бракує колишньої впевненості. Адже в спину йому дихає справжня зірка парламентських виборів, лідер партії «ЕшАтід» ЯірЛапід, якого впливова ізраїльська газета Ha'aretz вже охрестила «новим королем».

Напружені відносини між Обамою і Нетаньягу (якого більше б влаштовувало, якби сьогодні у Білому домі був республіканець Мітт Ромні), є найбільш неблагополучними з тих, які взагалі були між американським президентом і ізраїльським прем’єром.

Не можна сказати, що взаємини між цими двома країнами були завжди ідеальними. Так, наприклад, у президента Джиммі Картера і прем’єра Менахема Бегіна, і Джорджа Буша-старшого і Іцхака Шаміра також були складні відносини. Але в обох цих випадках спільна справа спонукала їх до покращення координації спільних дій на міжнародній політичній сцені.

Коли йдеться про Картера і Бегіна, то така політична координація надала можливість укласти мир Ізраїлю з Єгиптом. А в часи Буша-старшого і Шаміра – це була боротьба проти іракського диктатора Саддама Хусейна.

Але у взаєминах Обами з Нетаньягу немає нині такої спільної справи, яка вирівнювала їхні розбалансовані відносини. Бо навіть у спільній заклопотаності з приводу ядерних планів Ірану і бачення того, як подолати цю загрозу, помітна суттєва відмінність поглядів цих політиків.

Водночас американсько-ізраїльські відносини є занадто важливими, щоб вони мали зазнати невдачі. Хоча є недовіра цих політиків один до одного і дуже мало впевненості один в одному.

Але попри те, що критики Беньяміна Нетаньягу в Ізраїлі звинувачують його в тому, що він ставить під загрозу давній політичний альянс США – Ізраїль, прихильники прем’єр-міністра стверджують, що це тертя лише свідчить про надійність лінії, якої впевнено дотримується Нетаньягу. Оскільки те, що американці вважають нагнітанням емоцій, для Ізраїлю часто є питанням його національної безпеки.

Втім, ізраїльський прем’єр мав би розуміти, що без американської політичної і військової підтримки, без допомоги його країні в мирному процесі і підстрахування під час ізраїльської конфронтації з Іраном ізраїльтяни можуть опинитися один на один зі своїми противниками.

То ж куди прем’єр веде Ізраїль? Адже виникає враження, що якщо Ізраїль і надалі залишається союзником Америки, сумнівно, що це можна сказати і про самого Нетаньягу.

Глибина наслідків конфронтації ізраїльського прем’єра з президентом США може виявитися непередбачуваною. Адже коли Барак Обама проголосив, що Ізраїль веде себе до міжнародної ізоляції та дипломатичної катастрофи, то це не лише його суто особиста думка, а й позиція тих американських політичних і економічних еліт, котрі підтримують Демократичну партію.

Відповіді на це ізраїльського прем’єра, що він не відійде до кордонів 1967 року і не дозволить Ірану отримати ядерну зброю, є доволі спірними та занадто категоричними. Адже перше питання має бути вирішене за допомогою переговорів із палестинськими арабами, а неузгоджена зі США атака Ізраїлю на Іран може призвести до великомасштабної війни на Близькому Сході.

Схоже, що Беньямін Нетаньягу добровільно почав пиляти гілку, на якій трималася досі вся система ізраїльської безпеки. Адже за 65 років свого існування Ізраїль досяг величезного стратегічного активу, яким, безперечно, є рівень його відносин зі Сполученими Штатами.

Цей союз, а особливо його політичні та військові чинники, став опорою для Ізраїльської держави і основною силою стримування починаючи з 1970-х років арабського й ісламського світу в його конфронтації з Ізраїлем. З боку США, хоча це й природний і історичний процес, який розвивається повільно і поступово, а також потребує постійної уваги та підкріплення, водночас не є чимось таким, що може бути само собою зрозумілим.

Хоча ґрунтом для цього партнерства стали спільні політичні цінності, а ідеологічною основою – спільні стратегічні інтереси і бажання досягнення безпеки і стабільності на Близькому Сході, які базуються на довірі і взаємоповазі однієї сторони до другої.

Але зарозумілість і непоступливість Нетаньягу призвела до розхитування основи довірчих відносин між країнами, а безвідповідальні заяви ізраїльського прем’єра, який перед телекамерами не упускає жодної можливості для того, щоби заявляти про свої розбіжності у поглядах із президентом Обамою, лише спричиняють непотрібні зіткнення, які не приносять Ізраїлю жодної користі.

Звісно, це зовсім не йдеться про те, що Нетаньягу не має права на висловлювання особистої думки. Однак те, що він часто поводиться зухвало і провокаційно, означає, що він ставить не лише під загрозу стратегічний тандем США – Ізраїль, а й життєздатність стратегічного діалогу з питань Ірану та Сирії, в епоху, коли увага американської зовнішньої політики зміщується в бік Південно-Східної Азії, а Америка більше не залежить від близькосхідної нафти.

Отже, дефіцит довіри до Нетаньягу в Білому домі зростає, що негативно позначається на якості стратегічного союзу зі США. Прем’єр і досі не зрозумів, що сам по собі Ізраїль нині не є стратегічним активом для Америки, яким він уважає себе. А стратегічним активом є сам по собі союз зі Сполученими Штатами. При чому, це союз між двома несиметричними за впливом країнами, а в асиметричному альянсі одна із держав завжди залежатиме від другої.

З цієї причини президент США, якого було обрано більшістю голосів американського народу, почувається доволі комфортно, щоб завжди висловлювати свою думку з цього приводу. Тому для Ізраїлю, який є меншим партнером у цьому союзі, було б доцільніше дослухатися до того, що говориться у Вашингтоні, а не провокувати Білий дім своїми часто необдуманими заявами.

Проте не виключено, що після формування нового ізраїльського уряду Беньяміном Нетаньягу адміністрація президента Обами сама вирішить піти на певне «перезавантаження» американсько-ізраїльських відносин, «ремонт» пошкоджень і зняття непотрібної напруженості. Тоді, десь у березні, ізраїльського прем’єра буде запрошено до Вашингтона, де буде запропоновано відновити мирний процес на Близькому Сході і переговори із палестинцями.

Хоча велика проблема подібних переговорів полягає у тому, що перед тим, як перемовини знову розпочнуться, палестинці хочуть отримати від Ізраїлю гарантії, що вони розпочнуться не з нуля, а з тієї фази, на якій вони зупинилися з попереднім ізраїльським лідером Ехудом Ольмертом.

Також президент Палестинської автономії Махмуд Аббас може уникати початку переговорів, якщо будівництво поселень ізраїльтянами на палестинських територіях і надалі триватиме.

У цьому сенсі обидві сторони протистояння мали б погодитися на значні компроміси. Палестинці – піти на певну поступку, що питання про повернення до кордонів 1967 року порушувати ще зарано. А ізраїльтяни – припинити будівництво нових поселень і заморозити будівництво старих. Тоді питання про остаточне полишення Ізраїлем поселень можна буде відкласти до остаточного підписання мирної угоди.

Вочевидь, Ізраїль не має стати заручником примхливого характеру прем’єра Нетаньягу. Це розуміють і впливові представники ізраїльських політичних еліт. І, як заявив президент Ізраїлю Шимон Перес на зустрічі з делегацією американських сенаторів, очолюваної республіканцем Джоном МакКейном, на якій обговорювалося зміцнення стратегічних відносин між двома союзниками, «ми не маємо втрачати підтримку Сполучених Штатів. Що дає Ізраїлю потужність на міжнародній арені – це підтримка США. Без неї нам би було дуже важко. Ми були, як одиноке дерево в пустелі».

Якими є шанси на те, що новий ізраїльський уряд відновить свої зусилля для досягнення мирної угоди з палестинцями? Можна сказати, доволі високими. Особливо зважаючи на те, що і Білл Клінтон, і попередник Барака Обами у Білому домі Джордж Буш-молодший саме під час свого другого президентського терміну настирливо намагалися вирішити питання палестинсько-ізраїльського конфлікту.

Тому не можна виключати того, що президент Обама так само захоче увійти до історії як зачинатель нових ініціатив у мирному процесі на Близькому Сході, які привели б до укладення мирної угоди між ізраїльтянами і палестинцями. І якщо він розпочне реалізовувати ці ініціативи на початку свого другого терміну, а не наприкінці, як це зробили його попередники, то матиме всі можливості для втілення всіх своїх близькосхідних планів.

http://tyzhden.ua/World/71120

Башар Асад став маріонеткою Росії
vkaspruk
ЯЯЯЯЯЯЯЯ АСАД


21 січня, 2013 ▪ Віктор Каспрук

Сирійський президент Башар Асад, його сім'я і помічники живуть на військовому кораблі в Середземному морі, й охорону його забезпечує Росія. Таку сенсаційну інформацію отримала саудівська газета Al-Watan з джерел у розвідці.


Сирійський диктатор покидає корабель лише в тому випадку, коли літає на вертольоті в Сирію, щоби взяти участь в офіційних зустрічах і прийомах.

За даними газети Al-Watan, коли Башар Асад вилітає з російської території в Сирію, то приземляється в невідомих заздалегідь місцях і його доправляють до президентського палацу під великою охороною. Вочевидь, російський військовий корабель є безпечним місцем для Асада, який втратив довіру до власної охорони.

Тож присутність Асада на військовому кораблі вказує на те, що Росія надала йому політичний притулок, але офіційних коментарів з боку Москви не було, зауважує видання. Ці подробиці цілком підтверджують висловлювання російського міністра закордонних справ Сєрґєя Лаврова, який нещодавно заявив, що усунення Асада від влади неможливе.

Що це все може означати для росіян? Адже Путін, мабуть, чітко усвідомлює, що механічне відтягування в часі падіння дому «асадінів» не може принести йому нічого доброго. У той час, як іще декілька років тому було очевидно, що Москва почала повертати свої колишні позиції на Близькому Сході, підтримка Кремлем за будь-яку ціну одіозного сирійського диктатора перекреслила весь колишній російський авторитет на Близькому Сході. І навіть таємна підтримка палестинців у арабсько-ізраїльському конфлікті вже не здатна компенсувати тих величезних політичних втрат, яких зазнав режим Путіна від участі в сирійській кампанії на боці Асада.

Адже крім того, що під час громадянської війни режиму Асада з сирійцями вже загинуло 60 тисяч мирних жителів, інфраструктурі Сирії завдано шкоди на $50 млрд. Цікаво, хто відновлюватиме країну після падіння влади «асадінів»? Чи готовий Владімір Путін, на совісті якого продовження страшної сирійської трагедії, принаймні частково компенсувати ці колосальні втрати?

Сім’я Асадів фактично увесь час свого тривалого правління Сирією (понад 40 років) була політичним клієнтом спочатку Радянського Союзу, а відтак і путінської Росії. Певна річ, Башару Асаду має бути відомо багато чого, про що в жодному разі не має дізнатися міжнародна спільнота. Тому в Кремлі обрали найбільш оптимальний, на їхню думку, шлях. Клієнта значно легше контролювати, коли він неподалік від тебе чи на твоїй території, на російському військовому кораблі. А потім можна буде виділити йому або пенсіон у Росії, або нишком ліквідувати, списавши все це на підступні дії сирійських «терористів».

Попри всю свою браваду і розповіді про успішну боротьбу з «терористами», президент Башар Асад прекрасно знає, що його дні при владі вже добігають кінця. Нещодавно він зустрівся зі своїми генералами і наказав випустити балістичні ракети на Ізраїль і Єгипет, якщо його буде вбито американськими ракетами, або ж натовп учинить над ним жорстоке насилля, як це було у випадку з лівійським диктатором Муаммаром Каддафі.

Поведінка Асада у цій екстремальній для нього ситуації дає змогу дещо зрозуміти, в якому психічному стані той нині перебуває. При чому правитель Сирії, який жив весь час у розкоші і був оточений натовпами підлабузників і лакиз, ніколи не був настільки дурним, щоб поставити своє життя під загрозу після нападу на Ізраїль чи Єгипет. Якщо ж Асад буде мертвим, то йому вже не буде чого втрачати. Ось чому він готовий поставити свій народ під небезпеку неминучої атаки відплати.

Нинішні дії Башара Асада дуже подібні до поведінки Адольфа Гітлера в останні дні Другої світової війни. Ховаючись, як щур у своєму бункері під вулицями Берліна, біснуватий фюрер, продовжував віддавати накази, котрі марно продовжували страждання його солдатів і мирного населення. На щастя для німців, більшість гітлерівських генералів втекли, боячись за своє життя. Вони настільки були зайняті пошуком безпечного для себе притулку, що не дуже звертали увагу на останні побажання демонічного розуму людини.

Що може статися з сирійським народом, якщо хтось розпочне виконувати накази Асада? Можливо, саме зараз провідні західні лідери мали б надіслати сигнали вищим сирійським генералам, що всі, хто виконуватиме злочинні накази режиму Асада, будуть притягнуті до відповідальності. І їх вишукуватимуть і відловлюватимуть, як це трапилося у випадку з Саддамом Хусейном та його поплічниками, і вони усі нестимуть відповідальність за свої злодіяння.

Й, звісно, генерали бачать, що сага Асада добігає кінця, і мали б розуміти, що більше зусиль вони докладуть для обмеження й узагалі уникнення цієї бійні, то більше матимуть шансів, коли постануть перед трибуналом. Сирійські генерали нині тримають не лише свою долю, а й долю всієї Сирії у власних руках.

Варто звернути увагу на той факт, що батько диктатора – Гафез Асад убив під час минулого повстання сирійського народу 30 тис. людей, а Башар Асад вже вдвічі перевищив цю цифру. Саме через страх відплати він і оселився на кораблі. Це можна пояснити двома причинами. Першою є те, що цим президентові, котрий утратив довіру свого народу, створено безпечне середовище. Бо є кордон безпеки перед тим, як можна буде до нього наблизитися. Чого йому вже не могли забезпечити у Сирії.

Читайте також: Наступний геноцид у світі

Друга причина перебування Асада на борту військового корабля – це можливість швидшого виїзду його з країни, якщо ситуація з безпекою розвиватиметься й надалі так, як зараз. Якщо ж повстанці будуть у змозі оточити президентський палац у Дамаску, то вирватися звідти Асаду вже б не вдалося.

Фактична втеча Башара Асада з території Сирії може означати те, що в конфлікті його з сирійським народом уже дуже близько до переломного моменту. Не виключено, що весь цей час Асада надихав приклад його батька, який жорстоко розправився з повстанцями і той факт, що його патрону Путіну свого часу вдалося придушити чеченський спротив.

І якщо це насправді так, то порівняння придушення Росією боротьби чеченського народу за свою незалежність, має вагомі недоліки, особливо якщо зауважити чисельність населення Чечні з усім населенням Росії, а також військовий потенціал чеченських повстанців з армією одного з найбільших у світі виробників зброї. У Сирії ж усе навпаки. Повсталий сирійський народ становить більшість, а хто представляє більшість, зрештою і вийде переможцем.

Однак, якщо й спробувати повірити в те, що сирійський президент Башар Асад справді прагне знайти якісь виходи із катастрофи, в яку він втягнув свою країну, то не можна не помітити того, що він не збирається зважати на ключові вимоги опозиції, серед яких те, що він повинен піти з влади і повернути сирійську армію та сили безпеки до казарм.

Роль сил безпеки в Сирії за режиму Асада набула такого гіпертрофованого значення, що одним зі спонукальних чинників, який і підштовхнув спалаху повстання народу, було саме домінування спецслужб у житті сирійського суспільства.

В останні десятиліття сирійські сили безпеки домінували в кожному аспекті життя країни, починаючи від необхідності їхньої згоди на всі призначення на державні посади і заборону для тисяч громадян Сирії виїжджати за кордон із політичних мотивів. Навіть приватному бізнесу необхідний був дозвіл від служб безпеки, щоб працювати.

Тому сирійська опозиція, добре знаючи, на яких китах тримається влада Асада, налаштована лише на те, що разом із Башаром Асадом свої місця мають залишити й усі ключові постаті режиму, особливо в розвідці й армії.

Нині сирійський президент повністю покладається на російську підтримку. А Москва хоче, щоби він залишався на своїй посаді до спливу терміну повноважень у 2014 році, мотивуючи це запобіганням будь-яким актам відплати і необхідністю уникнення сектантської війни. Російські посадовці навіть наполягали на зустрічах з опозицією, що Башар Асад повинен мати право висунути свою кандидатуру на наступних президентських виборах.

Росія не хоче формування майбутнього перехідного уряду, під контроль якого мали б перейти армія і органи безпеки, вважаючи, що відповідальність за такі питання повинна залишатися в руках Асада. Однак мільйони сирійців не згодні з такою російською пропозицією і вважають, що всі керівники і вищі чини армії і сил безпеки мають бути притягнуті до відповідальності, а самі ці організації реструктуровані.

Органи безпеки є найпотужнішими інструментами, які режим Асада використовує для контролю над сирійцями. І після того, як понад 22 місяці тому почалося протистояння сирійського народу з владою «асадінів», вони стали знаряддями вбивств і руйнувань у руках режиму.

У силових структурах Сирії працюють сотні тисяч військовослужбовців і цивільних, поряд з десятками тисяч інформаторів. За деякими оцінками, кількість працівників спецслужб нині становить близько 300 тисяч, враховуючи й інформаторів.

Читайте також: Лідерів сирійських повстанців Ясір Аббуд: Ми хочемо не контролювати Сирію, а звільнити її

Структура контролю в сирійській армії побудована так, що агенти служби безпеки є під час воєнних операцій у всіх військових частинах, запобігаючи у такий спосіб дезертирству військовослужбовців різних рангів. Арештовуючи чи вбиваючи кожного, хто наважиться на втечу.

Є чотири основні підрозділи сирійських силових структур: військова розвідка, загальна розвідка, політична розвідка та розвідка ВПС. Кожна з них має десятки підрозділів і саме вони керують країною і управляють провладними бойовиками.

Військова розвідка входить до складу армії та займається перевіркою військовослужбовців, а також може втручатися в політичні і соціальні питання. Вона має філії в усіх містах Сирії і регулярно здійснює прослуховування телефонних розмов та рейди на об’єкти, які потребують її втручання. Це найвпливовіший із органів безпеки, і багато сірійських посадових осіб є вихідцями із цієї спецслужби.

Служба загальної розвідки Сирії контролює державну безпеку, а також втручається в усі аспекти життя сирійського суспільства. Зарубіжна філія цієї розвідки контролює посольства й іноземців, у той час, як в Сирії основна увага її діяльності приділяється питанням стеження за діяльністю письменників, журналістів, за друкованими й електронними ЗМІ, програмами радіо і телебачення.

Філія загальної розвідки стежить за безпекою в столиці Сирії Дамаску. А її внутрішнє відділення контролює інтелігенцію і внутрішні справи. Також вона має чимало в’язниць під своїм безпосереднім контролем.

Політична розвідка тісно пов’язана з Міністерством внутрішніх справ і несе відповідальність за контроль над діяльністю сирійських громадян і їхніми відносинами з державою. Вона контролює діяльність зареєстрованих і нелегальних політичних партій, ісламістських рухів, мечетей, церков, священнослужителів і торгівлю. Політична розвідка стежить за міністерствами, державними установами і держслужбовцями, що явно жодним чином не відображено у регулюючих сирійських законах. Також вона має власні в’язниці в кількох сирійських містах.

Розвідка військово-повітряних сил пов’язана з сирійськими ВПС і несе безпосередню відповідальність за безпеку Башара Асада під час його закордонних поїздок. Вона має свої в’язниці на авіабазах і стала основним інструментом фізичного знищення опозиціонерів від початку сирійської революції.

Перед початком повстання в Сирії руки спецслужб були повністю розв’язані і вони мали можливість втручатися у будь-які аспекти життя сирійського народу, при цьому залишалися непідзвітними нікому.

По суті, влада сьогодні у Сирії перебуває не в руках якоїсь партії, уряду, парламенту чи судової влади. Замість цього контроль над суспільством здійснюють органи безпеки і військові. Й органи безпеки є єдиними реальними інструментами в руках президента Асада. Всі інші установи виконують лише декоративну функцію і нічого не вирішують.

Діяльність органів безпеки заснована на абсолютній лояльності до президента. Все залежить від них, і тому спалаху народної революції в Сирії, зокрема, сприяло повстання проти засилля силовиків, тому що ті домінують у всіх сферах життя і несуть пряму відповідальність за безперервні порушення прав людини за останні чотири десятиліття.

І всі намагання Москви нав’язати міжнародній спільноті таке політичне рішення, за якого б Башар Асад не лише б залишався при владі, а й залізна хватка органів безпеки і надалі була недоторканною, звісно, не може влаштувати сирійський народ. Адже в такому разі всі його жертви, яких він зазнав під час революції, виявилися б просто марними.

Тому сирійську кризу в разі, якщо Асад залишатиметься при владі і матиме повний контроль над службами безпеки, ніколи не можна буде остаточно подолати. Чи довго від цього відмахуватимуться в Кремлі, хтозна. Адже відставка маріонетки Росії Башара Асада і його найближчого оточення – це єдиний реальний спосіб гарантувати припинення контролю над Сирією служб безпеки, який триває вже понад чотири десятиліття.


http://tyzhden.ua/World/70272

You are viewing vkaspruk